Статтею 16-2 Закону України „Про відпустки” (далі – Закон) передбачене право учасників бойових дій, інвалідів війни, статус яких визначений Законом України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, на отримання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.Відповідно до статті 12 Закону щорічну відпустку на прохання працівника може бути поділено на частини будь-якої тривалості за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів.
У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки (частина перша статті 24 Закону).
Отже, саме щорічна відпустка підлягає поділу на частини та грошовій компенсації при звільненні.
Види щорічних відпусток наведені пунктом 1 частини першої статті 4 Закону України „Про відпустки”. До них належать: щорічна основна відпустка (стаття 6 Закону), додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 Закону), додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 Закону), інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Додаткова відпустка окремим категоріям ветеранів війни визначена статтею 16 розділу III Закону „Додаткові відпустки у зв’язку з навчанням. Творча відпустка. відпустка для підготовки та участі в змаганнях”, тому вона не належить до виду щорічних відпусток, а отже на неї не поширюються норми, передбачені для щорічних відпусток.
Така відпустка, на відміну від щорічної, надається незалежно від відпрацьованого в році часу, один раз протягом календарного року на підставі заяви працівника та посвідчення учасника бойових дій або інваліда війни. Невикористана у поточному році така відпустка на наступний рік не переноситься.
Право на неї працівник може реалізувати протягом календарного року, конкретний період та черговість її надання визначається за погодженням між працівником і роботодавцем.
Стосовно права працівників-сумісників на додаткову соціальну відпустку, передбачену статтею 19 Закону України “Про відпустки”
Відповідно до частини другої статті 21 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін. Ця норма закону дозволяє працівникам, крім основного трудового договору, укладати трудові договори про роботу за сумісництвом.
Працівник, який уклав трудовий договір на роботу за сумісництвом, перебуває у трудових відносинах з підприємством, установою, організацією, фізичною особою і тому має право на оплачувану щорічну відпустку.
Це узгоджується також із статтею 56 КЗпП України, оскільки робота за сумісництвом є одним з різновидів роботи на умовах неповного робочого часу.
Частиною третьою цієї статті передбачено, що при роботі на умовах неповного робочого часу гарантовано недопущення будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників.
Постановою Кабінету Міністрів України від 03.04.93 № 245 і Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженим наказом Мінпраці, Мін’юсту та Мінфіну від 28.06.93 № 43 та зареєстрованим у Мін’юсті 30.06.93 за № 76 передбачено, що відпустка на роботі за сумісництвом надається одночасно з відпусткою за основним місцем роботи.
Враховуючи зазначене і те, що на роботі за сумісництвом працівник має право і на соціальні відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами і для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, підстав для ненадання працівникам-сумісникам соціальної відпустки за статтею 19 Закону України „Про відпустки” не вбачається.