Кризові явища у світовій фінансовій системі безпосередньо позначилися на її функціонуванні й в Україні.Швидке зростання курсу іноземної валюти, істотне зменшення доходів населення та інші негативні чинники призвели до великої кількості судових спорів щодо виконання кредитних договорів, забезпечення договірних зобов’язань, звернення стягнення на заставлене майно тощо.
Переважна кількість спорів виникає через неможливість своєчасного виконання взятих на себе договірних зобов’язань з повернення кредиту. Аналіз судової практики розгляду зазначеної категорії справ свідчить про те, що найпоширенішими у 2015 році були спори саме щодо неналежного виконання кредитних договорів.
Так, у період з 01.01.2015 року по 01.12.2015 року до Київського районного суду м. Одеси надійшло 1316 позовів про стягнення кредитної заборгованості, з них предметом 164 справ є вимоги про звернення стягнення на заставлене, в тому числі іпотечне, майно в рахунок погашення заборгованості.
Право застави не тільки забезпечує виконання основного зобов’язання, а й визначає можливі способи здійснення іпотекодержателем захисту його прав та інтересів в основному зобов’язанні.
Розглядаючи такі питання, суд враховував як визначені ч. 2 ст. 16 ЦК способи захисту судом цивільних прав та інтересів, так і норми параграфа 6 гл. 49 ЦК («Про заставу») та законів від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII «Про заставу» і від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», якими встановлено особливості звернення стягнення на предмет іпотеки/застави та задоволення за рахунок його вартості вимог іпотеко чи заставодержателя.
Узагальнення судової практики свідчить, що в деяких випадках банки пред’являють вимоги про припинення права власності іпотекодавця на предмет іпотеки та визнання такого права за банком, маючи на увазі спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність.
Статтями 36, 37 Закону № 898-IV не виключається можливість звернення стягнення в такий спосіб і набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки за рішенням суду. У цих нормах задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки ототожнюється передусім із способом звернення стягнення, який, разом з іншими, може застосовуватися, якщо це передбачено договором. Тому в разі встановлення такого способу звернення стягнення у договорі іпотекодержатель на підставі ч. 2 ст. 16 ЦК має право вимагати застосування його судом.
Судді при розгляді цієї категорії справ як правило враховували практику Верховного Суду України, який у своїх рішеннях неодноразово вказував, що підставою набуття права власності на предмет іпотеки є не лише договір про задоволення вимог іпотекодержателя, а й відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання.
З проведеного аналізу вбачається, що судді інколи припускалися помилок при вирішенні питання про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку шляхом набуття іпотекодержателем його у власність. Відповідно до роз’яснень Верховного Суду України (узагальнення) та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (п. 39 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України № 5), якщо в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або у відповідному застереженні в іпотечному договорі передбачений такий спосіб звернення стягнення, як набуття права власності на предмет іпотеки, іпотекодержатель на підставі ст. 16 ЦК має право вимагати застосування його судом. Ця позиція підтримується практикою Верховного Суду України (постанови: від 26 грудня 2011 р. у справі № 3-139гс11/33/14; від 11 грудня 2013 р. у справі № 6-124цс13). При цьому резолютивна частина судового рішення повинна містити формулювання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності.
При зверненні стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду відповідно до ст. 39 Закону № 898-IV, суд у рішеннях також встановлював спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 Закону № 898-IV.
Відсутність у Законі № 898-IV чіткої процедури виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки викликало певні труднощі при вирішенні спорів щодо вимог іпотекодержателів про виселення мешканців, особливо малолітніх та неповнолітніх дітей.
Так, судами вищих інстанцій за наслідками апеляційного та касаційного перегляду були виявлені помилки щодо неврахування положень законодавства під час вирішення справ про виселення мешканців із житлових приміщень, що знаходяться в іпотеці, у частині необхідності направлення іпотекодержателем письмової вимоги про добровільне звільнення житла як обов’язкової умови задоволення відповідних позовів. Іноді суд не враховував зміни в законодавстві, якими врегульовано процедуру виселення мешканців із приміщення, що є предметом іпотеки.
Зі змісту ч. 2 ст. 40 Закону № 898-ІV в редакції від 22 вересня 2011 року та ч. 3 ст. 109 Житлового кодексу вбачається, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців із переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем ч. 2 ст. 40 Закону № 898-ІV. З урахуванням ч. 2 ст. 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Аналіз судових рішень свідчить, що судом у переважній більшості випадків правильно застосовувалися положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набрав чинності 7 червня 2014 року, відповідно до якого протягом його дії не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі ст. 4 Закону № 2654-XII та/або предметом іпотеки згідно зі ст. 5 Закону № 898-ІV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що в позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об’єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 м2 для квартири та 250 м2 для житлового будинку.
Таким чином, у випадку встановлення судом, що норми Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» застосовувалися до правовідносин, що виникли у справі, у судовому рішенні вказувалося, що на період дії закону кредитор позбавлений можливості здійснити звернення стягнення на предмет іпотеки.
У таких випадках суд правомірно задовольняв позовні вимоги в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюючи відстрочку виконання рішення в цій частині в порядку, визначеному ст. 217 ЦПК України, на період дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Голова Київського районного
суду м. Одеси С.А. Чванкін